На Кальварію (із нотаток прочанки) PDF Друк e-mail
Написав Редактор   
Вівторок, 14 травня 2013, 22:53

Початок

7 серпня 2005 р. Б. прочани вирушили із Погоні. Попереду колони майоріли синьо-білі Марійські фани. За ними люди на впокорених раменах несли Погінську і Пацлавську чудотворні ікони. Так почалася проща до Кальварії, що під польським кордоном, у наміренні винагородити Господеві за всі зневаги і провини людей, завдані Ісусові, утаєному в Пресвятій Євхаристії. Ікони занесли до Івано-Франківська на Майзлі, біля них через цілу ніч чували вірні.

 

Крізь дощ

Отож перший день застеріг прочан: легко не буде. Лив безперестанку дощ. Спочатку дріботів за людьми від Майзлів до монастиря сестер Василіянок, де на нас чекала ще одна чудотворна ікона - Гошівської Богоматері. До Пасічної дощ погустішав, а потім щедро снував свої ниті цілий день (і цілу ніч), так що паломники були мокрі наскрізь. Та дарма: те, що кликало вперед, було могутнішим за човгання промо­клих кросівок і проймаючий наскрізь холод.

Минули села Майдан, Боднарів, Підгірки, молебнем до Богородиці розриваючи холодну завісу дня. Зате Калуш прийняв настільки тепло, що дощ лячно разом із ніччю втік за обмиті горизонти.

 

Церква, що будується

Після молебню калушани забігали, турботливо завели прочан до нової церкви, що будується. Було холодно і вогко. Але смачнюча гаряча вечеря і ще тепліші погляди, лагідний обхід мало не кожного о. Володимиром зробили свою спра­ву. Подумалось: ще церква не має долівки, зведених стін ще не торкнулися розписи, та невидимий фундамент і не бачені оком фрески закладають і малюють її парафіяни. Бо лише тоді ми Христові, коли між нами любов.

Та любов покликала багатьох з цього міста до подорожі з нами.

 

Кольори

Я побачила прощу в кольорах.

Синьо-білий. Синій - колір неба і води, означає небес­ну мудрість і надію. Білий - колір чистоти, невинності, істи­ни, духовного відновлення. Синьо-білий, чи блакитно-білий прапор - це прапор Марії, визнаний усім християнським сві­том. Проте під час нашого ходу співвітчизники зустрічали їх спантеличеними, а то й обурливими поглядами: і водії, висуваючи голови з віконечок призупинених модерних авт, і затівані пенсіонери, і галасливі хлопчаки на роверах, що вигукували ім'я відомого політика.

Маріє, пробач: ми ще так багато чого не знаємо, не розу­міємо.

Колір помаранчевий - із палітри сонця, символу неви­черпного світла, багатства і слави. Хтось ніс маленький по­маранчевий прапорець попереду колони. А в Калуші я не могла розігнути пальців, так вони закоцюбли. Якась синьоока жінка підійшла, посадила мене на стілець, почала розтирати руки. За якийсь час прибігла із дарунком - светром, допомогла вдягнути. Светр був в'язаний нею, неймовірно теплий. І оранжевий.

На ночівлю нас із подругою взяла до себе старша жіночка, колишня вихователька дитсадка (всю ніч не спала, сушила біля духовки наші речі).

У синьоокої вранці лише встигла запитати:

- Як звати вас? Одповіла:

- Віра.

Веселка. Другого дня ми після Причастя, набагато сухі­ші й бадьоріші, пройшли з молитвою села Голинь, Брошнів, Креховичі, Стару Долину. У Новій Долині не всім знайшовся нічліг. Думаю, багато хто не знав, що той, хто приймає про­чанина, отримує дорогоцінний відпуст прощі так, якби сам пройшов цю далеку путь.

Зате вранці на півнеба розпростерлась веселка - дуга в рай. Захотілось швидше до другого кінця дуги прочанської дійти.

Веди нас, Маріє, веди!

 

„Щоби всі були одно... "

Після Служби Божої третього дня ми рушили до Гошева, де залишили ікону Гошівської Богородиці, вклонилися ав­тентичному образові на Ясній Горі. Ісус подбав про наш сні­данок (о, неповторний запах і смак монастирського хліба).

За Гошевом минули міста Болехів і Моршин, в якому нас проводжали округлими курортними очима, потім села Довге, Станків, Фалиш.

Фалишівці нагодували нас добрячою вечерею, а радісний парох метушився та приповідав: „ їжте-їжте, бо вже від вас лиш кості лишилися". Отець підбіг, певне, до кожного, аби перевірити, чи взяли канапки з собою на дорогу.

Ми вирушили до Миртюків, де мала застати нас ніч. Обернулась і попрощалась поглядом із фалиською церквою. Перед вечерею, на молебні, чомусь прикипіла до іконоста­су, з лівого боку якого зображені дві україночки: одна - в корсетці, віночку зі стрічками, інша - в гуцульському строї.

 Дівчата тримаються за руки, а над ними розпросторив руки воскреслий Христос Унизу напис: „Щоби всі були одно..."

Гостинність Миртюків вражала. Господиня, до котрої я по­трапила, не дивлячись на те, що нас у неї ночувало аж шес­теро, власноруч змащувала рани на моїх ногах. А ще розпо­відала, як була в Джублику з онученьками (вони горнулися до нас ластів'ятами) і бачила Матінку Божу.

 

Коли подорожуєш із Христом

Четвертий день. Довго йшли Стриєм. У катедрі відбулася Служба Божа, ми прийняли Христа. Зазвучав молебень до Богородиці у селах Нежухів, Райлів. У Верхніх Гаях нас на трасі, досить далеченько від села, зустріла процесія з цер­ковними хоругвами: старі, молоді, малі. Власне, і по інших селах так урочисто зустрічали (щоправда, було й так, що при зачиненій церкві молебень співали). Але у Верхніх Гаях процесія була найчисельнішою. Вервечка прочан плавно влилася в неї, затим разом рушили до храму.

А далі - Дрогобич, церква Успіння Матері Божої. „Приміщення найпростіше і найневибагливіше з усіх, де ми були, - зауважив мій супутник-пасічнянець Антон, - але хор найпрекрасніше звучить". Справді, церква нагадувала до­вгий шкільний спортзал, однак спів линув у ньому чисто-чисто, загортаючи душу у високе.

Потім - монастир оо. Василіян. Добрі люди знову беруть на ніч. Нас пригорнула їмость Марія, жінка світла і зовні, і внутрішньо, разом із двома дітками своїми сповнена чекан­ням на чоловіка, що теж десь далеко від дому - у Німеччині.

З якою турботою забинтовує світ твоє збите дорогами тіло, коли ти подорожуєш із Христом. Дякуємо вам, Ісусе і Маріє!

 

Господь з Тобою!

День п'ятий. Монастир, Літургія. Отже, сили дано знову - аж до Самбора! Ідемо з молитвою, просимо Богородицю ра­зом із жителями сіл Лішні, Брониці, Городища, Сіде, Ралівки.

А в самбірській катедрі - чування біля чудотворної Ікони Самбірської. Прошу Матір, аби прийняла мою жертву - не спати цю ніч, а завтра знову іти.

 

Сиджу собі в кутику церкви, як у кутику свого життя, див­люся на Марію і слухаю її ніжність, вона заповнює кожну мою клітину.

Господь з Тобою!

 

Я жива!

Шостий день рябів назвами - Стрілковичі, Ваньовичі, Торчиновичі, Бачина, Стара Сіль, Шумина, Муроване, Березів, Поляна, місто Хирів. Цього дня навіть наш за­вжди радісний, але вимогливий о. Никодим (одного разу я чула, як одна прочанка називала його у розмові отцем Никодимчиком) давав довше одпочивати і знаходив більше вусатих чи безвусих жартів, аби нас підбадьорити.

Як на мене, перехід останнього дня був найважчим. Мене ставало лише на те, щоб дійти до чергової церкви, промо­вити одне „Богородице Діво" і просити Матінку, аби хоч до наступної церкви довела. І Марія вела - від храму до храму, дарма, що від болю котилися мені сльози горохом.

Це було 13 число - день почитання Матері Божої Фатімської. А ще - день народження моєї матері земної.

І вже не я несла прапор, а прапор ніс мене. Чомусь думала про своїх співвітчизників, котрих гнали етапами в Сибір. їм не давали їжі та перепочинку, як нам, мало не біля кожної церк­ви (тоді вони закритими стояли), не дозволяли зірвати, може, того подорожника чи лопуха, аби прикласти до зболених ніг. Певне, якби не вони, не було б цієї прощі і мене тут.

Знала, що біль мій, хоч аж очі застилав, - це ніщо. Болить - значить, я жива. Бути живою для Господа, у Господі, із Господом - ось що найважливіше.

Мабуть, найбільшої турботи щодо себе від людей я зазна­ла саме в цей день.

 

Хресна дорога

Найрвійнішою ходою відзначалася неділя (сьомий день), бо вранці ми вийшли на Кальварію. Треба було довго йти до початку Хресної дороги через ярочки-горбочки, польову дорогу і ліс. Хоч, може, це мені так видавалося, що довго.

Тіло вже якось призвичаїлося до ходьби, не чуло болю. Але стояння приносило невимовне терпіння.

Розважання, проповіді Хресної дороги. Море людей (біль­ше трьох тисяч). У юрбі впізнала Віру, Марію, інших людей, яких зустрічала на тій тижневій дорозі - приїхали на відпуст.

Після Служби Божої ще раз - молебень до Богородиці.

Аж раптом болю нема, зник! Прислухаюся уважно: ні, таки нема. Навіть не сідаю на порожні лавки, навіть біжу, щоб наздогнати своїх, ходжу полем, рву зілля дорогою назад. І - просто, по-дитячому дякую Ісусові за маленьке чудо, дивуючись, який я вже стріляний горобець.

 

Бути дитиною Бога

 

Те, що розповіла про прощу, - нічого не розповіла. її треба пережити, перейти, перестраждати, перерадіти, пе­ремовчати. І лише тоді щось зостанеться від неї з тобою - щось, чого не скажеш словами, не змалюєш образами, не почуєш вухом.

Проте людська пам'ять, як завше, виймає зі свідомості фрагменти-уривки.

Ось радісне і голосне привітання лягає на биті траси лу­ною: „Слава Ісусу Христу! Вас вітає чудотворна ікона Матері Божої Погінської! Вітаємо, вітаємо, вітаємо!..” А пелюстки квітів тихо лягають долі, леліють прапори і родяться усмішки зустрічі. Ось о. Никодим (люди жартують, що буцімто коли він спить, його ноги все-одно ідуть) на таці розносить канапки прочанам (і коли він відпочиває?). А то вчить з нами напам'ять пісню про Марію по частинах, як у школі, і голо­сно співає. То просто сповідає на ходу, на шляху. Ось о. Порфирій навчає мудрим словом глибоким. Ось о. Любомир, такий толерантний і розуміючий молодь, котрої не бракува­ло на прощі. Ось сестри-монахині, що своєю легкою ходою зовсім не нагадують подорожуючих цілий тиждень. Ось жи­телі Івано-Франківщини та Львівщини дарують турботу і відпочинок, поживу й тепле слово, силу і віру. Ось мандруючі з іконою і прапорами, молитвою і сльозою, горем І радістю, стражданням і добротою, старі й молоді - люд Божий, Його Діти.

Навіть всемогутній Творець захотів стати Дитиною, при­горнутися до материнських грудей і пізнати батьківську опі­ку. Як це гарно - бути дитиною. БУТИ ДИТИНОЮ БОГА!

 

Your are currently browsing this site with Internet Explorer 6 (IE6).

Your current web browser must be updated to version 7 of Internet Explorer (IE7) to take advantage of all of template's capabilities.

Why should I upgrade to Internet Explorer 7? Microsoft has redesigned Internet Explorer from the ground up, with better security, new capabilities, and a whole new interface. Many changes resulted from the feedback of millions of users who tested prerelease versions of the new browser. The most compelling reason to upgrade is the improved security. The Internet of today is not the Internet of five years ago. There are dangers that simply didn't exist back in 2001, when Internet Explorer 6 was released to the world. Internet Explorer 7 makes surfing the web fundamentally safer by offering greater protection against viruses, spyware, and other online risks.

Get free downloads for Internet Explorer 7, including recommended updates as they become available. To download Internet Explorer 7 in the language of your choice, please visit the Internet Explorer 7 worldwide page.